Більше 1000 років тому наша держава стала християнською. Цього року на держав-ному рівні відзначатимемо 1025 років від дня Хрещення Київської Русі. 
Аналіз історії українського права дозволяє зробити висновок про те, що релігійна свобода є найпершим фундаментальним правом, що знайшло своє закріплення в політич-них документах ще задовго до того, як з’явилася ідея захисту громадянських та політичних прав. 
       Чинна Конституція України та Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991р. право громадян на свободу віросповідання закріплюють як одне з ва-жливих прав. В Україні існує демократичний підхід до цього питання, адже законодавчо закріплено право об’єднань віруючих у сфері проведення релігійних обрядів і церемоній; добродійної і культурно-освітньої діяльності; міжнародних зв’язків та контактів; поширення інформації релігійного змісту; заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. Враховуючи можливість заснування підприємств релігійного призначення і створення релігійних організацій, законодавством також регулюється правосуб’єктність і види учасників названих відносин, їх правовий статус, порядок реєстрації статутів, основи припинення діяльності зазначених груп, у тому числі у судовому порядку. З цього можемо зробити висновок про те, що з боку держави спостерігається ліберальний підхід у питанні світогляду і віросповідання, що, у свою чергу, гарантує більшу міру свободи релігії.
       Ч. 3 ст. 35 Конституції України, закріплює важливе положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви, і що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. 
Чинна Конституція України закріплює важливе положення про те, що всі громадя-ни повинні виконувати закони, незалежно від їх віросповідання. Якщо громадянин Украї-ни в силу своїх релігійних переконань не може служити в Збройних Силах України, то обов’язкова військова служба йому повинна бути замінена на не військову (альтернатив-ну).
Виходячи з вище сказаного, можна виділити основні принципи законодавства щодо свободи віросповідання, які закріплені в Конституції України та Законі “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р.: рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії; жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова; усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.
       Але незважаючи на високий рівень релігійної свободи, законодавство України об-межує здійснення права на свободу світогляду і віросповідання. Це можливо лише на під-ставі закону і лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України), а та-кож у випадках передбачених ст. 64 Конституції України, тобто в умовах воєнного або надзвичайного стану.
       Слід зазначити, що у цій сфері суспільних відносин існує багато проблем і серед них головними виступають політизація релігійних відносин і міжконфесійні конфлікти. Це основні проблеми, що потребують сьогодні вдосконалення. Зробити це потрібно шляхом внесення певних змін до законодавства, адже Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року був прийнятий на п’ять років раніше Основ-ного Закону, а тому багато в чому не відповідає вимогам Конституції України.
Загалом можна констатувати, що питання ухвалення нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». вже давно визріло, оскільки Україна має відповідні міжнародні зобов’язання перед Парламентською Асамблеєю Ради Європи, та й європейський вектор розвитку Української держави потребує від неї подальшого продов-ження та поглиблення демократичних перетворень в усіх сферах суспільного життя і в галузі свободи світогляду та віросповідання, зокрема, державно-церковних відносин та їх належного оформлення у національному законодавстві. Тому можна висловити сподіван-ня, що процеси з удосконалення чинного законодавства в цій галузі призведуть до його відповідності не лише до вимог Ради Європи, але й відповідно до вимог часу і позитивно позначаться на подальшому розвитку українського суспільства, релігійних спільнот і всьому спектрі державно-церковних (релігійних) відносин.

Світлана АФОНІНА ,
начальник Чернівецького міського управління юстиції